«Кажуть: шукай щастя в собі! Що ж я б давно так і зробила, якби мала від чого відштовхнутися, бо шукати щастя мені не звикати. Смішно лише те, що в собі не знайдеш те, щастя, що міг би схвалити розум, а найгірше те, що той розум в мене є…»[1, 28].

Ці слова належать найвизначнішій діячці кінця XIX століття Ользі Кобилянській. Людині, котра зуміла своїми творами зробити великий крок у майбутнє літератури та сучасного устрою життя. Адже, Ольга боролася за рівноправ’я жінок в Україні, і у своїх повістях показала сильну вольову особистість. Її проза з життя середнього класу, психологічна проза, що ілюструвала нові ідеї, зокрема емансипації і фемінізму. Ольга Кобилянська презентувала вихід на історичну сцену жінок, яких назвала «новими». «Нові жінки» були сильними жінками, здатними на виклик суспільству. Центральний сюжет перших повістей і взагалі всієї творчості Кобилянської - зіткнення жіночої сили й чоловічої слабкості. Її героїні сильні морально, психологічно, інтелектуально.

Ольга Кобилянська народилася 27 листопада 1863р. в мiстечку Гура-Гумора (тепер Гура-Гуморулуй, СР Румунiя), на окраїнi колишньої Австро-Угорської iмперiї, яка у XVIII ст. загарбала Пiвденну i Пiвнiчну Буковину. Родичi Кобилянської прийшли на Буковину з Галиччини. Батько її був дрiбним урядовцем, суворою на вдачу людиною. Мати - м'якою, лагiдною, всiм серцем вiдданою своїм дiтям, виховання яких було для неї найсвятiшим обов'язком.

У великiй родинi Кобилянських п'ятьох синiв відправили до гiмназiй, згодом двоє з них вивчились на юристiв, один був гiмназiальним учителем, один вiйськовим, а Ольга, як i її сестра Євгенiя, мали стати добрими господинями, матерями, займатися хатнiми справами. Адже жінка, в першу чергу, помічниця для чоловіка, вона повинна бути лише для: fur dem Kirche, Kinder und Kiche -  для церкви, для дітей і кухні. Саме цей еталон передбачав долю усіх дівчат того часу, але Кобилянська з цим не погоджувалася.

Вона розпочала свій особистий шлях -  зацікавилася наукою, бо коли брати готувалися до іспитів, то вона і собі підчитувала «приступне в німецькій мові, студіювала права та вчилася їздити верхи і шаблюкою орудувати»[1, 43]. Не дивно, що у її ранніх творах головні героїні жінки виступають вольовими та незалежними особистостями. А ще Ольга однією з перших в українській літературі звернулася до німецької філософії. Проте у своїх творах письменниця не сліпо наслідує ідеї німецьких філософів, а по - новому інтерпретує їх, переосмислює, створюючи власне оригінальне бачення людини та світу. Молода Кобилянська захоплюється ідеями фемінізму, «займає мене емансипація жінок, і мріється мені стати для них чимось величним, геройським, чим - то освобождающим їх із кайданів»[2, 109] .Вона дуже обурювалася, коли супротивники жіночого руху казали, що жінка не здатна до іншої праці, окрім домашньої, вважала, що «таке може бути лише за умови обмеженого виховання, але жінка озброївшись наукою, знанням різних галузей праці, зможе і сама боротися о життєві средства, а то все не завадить їй статись щирою люблячою подругою чоловіка і матір`ю дітям»[1, 63].

Вона ніколи не прагнула визнання чи слави, завжди хотіла бути самостійною та залишатися самою собою. «Женщина, побіч своєї природою назначеної задачі стати жінкою й матір`ю, посідає й надане тою самою природою право - бути самій собі ціллю, іменно в тім смислі, як буває собі ціллю мужчина, а то - учитись, щоб мати раз свій кусник хліба і бути собі паном - доки не рішиться взяти на себе обов`язків статись мужем і вітцем»[4, 155].

Кожен твiр письменницi вражає поетичнiстю i глибиною зображення характерiв, зокрема жiночих. Недарма їх називають енциклопедiєю жiночої душi. «Коли читаєш цю поезiю в прозi, починаєш разом з письменницею перейматися внутрiшнiм життям героїнь: захоплюєшся ними, спiвчуваєш, сумуєш, радiєш... Але нiколи не залишаєшся байдужим! Чи не в цьому сила таланту Кобилянської?»[2, 67]

Перший твiр такого напряму й один з її перших творiв взагалi - повість «Людина» (1892), присвячена Наталi Кобринськiй, яка була iдейним учителем Кобилянської i прилучила її до фемiнiзму. Слiд зазначити, що у письменницi був дуже вимогливий пiдхiд i принципова позицiя щодо ролi жiноцтва в суспiльствi.

За літературознавчим словником:

«Фемінізм - це теорія рівності двох статей, яка творить ідейну основу організованого руху жінок»[1,47]. Суттю цього переконання є думка, що жінка зазнає суспільної дискримінації, насамперед через приналежність до своєї статі.

Слово фемінізм сконструював французький соціаліст-утопіст Шарль Фур'є у кінці XVIII ст.. Він вважав, що «соціальний стан жінок є мірилом суспільного прогресу»[2, 12].

Як рух, фемінізм виник у кінці ХVIII століття у Північній Америці.

Основними вимогами були:

-правова рівність жінок і чоловіків;

-подолання дискримінації жінок в освіті та вихованні;

- усунення різних проявів сексизму (дискримінації через стать).

В Україну феміністичні ідеї потрапили у ХIX століття. І стали ідейною основою для українського жіночого руху. Адже, становище жінки на кінець 19 - початок 20 століття, було важким і складним. Оскільки вважалось, що місце будь якої особи жіночої статі було на кухні, жінка тих років повинна була займатися вихованням дітей, домашньою роботою, іншими потрібними для побуту справами, але аж ніяк не читанням книг, філософських праць та інших творів. «Жінка в тогочасному суспільстві від народження була приречена на довічне рабство, чекаючи на милість пана, котрий ощасливить її одруженням і дасть їй смисл. Але, горе тій, котрій не вдасться здобути того пана! Окрім того, що остається без кормильця, без товариша й оборонця - тратить вона в теперішнім устрою суспільнім і вартість, і значення, бо і яким значенням тішиться тепер незамужня жінка. Ніяким. Тягар у рідному домі і предмет насмішок міщанської юрби»[1, 84].

Про те, щоб жінка самостійно заробляла собі на життя, не могло бути і мови, усюди керівником і провідником належало бути  чоловіку. Тому жіночий рух на теренах України починає швидко розвиватися та поширюватися.

У Наддніпрянській Україні основні зусилля цього руху були зосереджені на боротьбі за право жінки на освіту. У 1878 засновано Вищі жіночі курси у Києві, 1880 р. - у Харкові. Згодом були засновані Київська жіноча громада, Товариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно - освітньому русі, а також у суспільно - політичному житті.

Значний внесок у розвиток жіночого руху зробили Олена Пчілка та Наталія Кобринська. Перша, допомогла у формуванні жіночого руху на території Надніпрянщини, а друга - на Західноукраїнських землях.

Свої сили вони спрямували на піднесення жінки на вищий рівень суспільства. У 1887 році виходить альманах під назвою «Перший вінок». Це була перша солідна антологія літературних праць українських жінок, упорядкована Наталією Кобринською та Оленою Пчілкою, редагована Іваном Франком. У цьому виданні взяли участь 17 авторок Галичини та України: Ганна Барвінок, Ольга Франко, Анна Павлик, Олена Грицай, Уляна Кравченко, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Михайлина Рошкевич та інші.

Основоположниця жіночого руху у Галичині - Наталія Кобринська, говорила, що «жінка є покривджена: на полі суспільного становища, оскільки вона від них виключена, на полі вищої культури, а вкінці, на полі права так публічно, як і цивільно, оскільки се право інакше трактує жінок, чим мужчин»[2, 36].

Тому, її неоціненна заслуга полягає в тому, що, започаткувавши феміністичний рух, вона вселяла в жіночі душі впевненість, надихала на працю в царині культури, суспільно - політичного життя, з якого жінка була виключена. Її особистий приклад заохотив до праці Лесю Українку та Ольгу Кобилянську, прихильно до цих ідей ставилися Михайло Павлик та Іван Франко.

З іменем О. Кобилянської в українській прозі пов’язане опрацювання теми – долі освіченої дівчини, яка не може змиритися з бездуховністю міщанського середовища. Кожен твір письменниці вражає поетичністю, витонченістю й глибиною зображення характерів, особливо жіночих. За це дослідники літератури називають її твори енциклопедією жіночої душі.

Письменниця дуже цікавиться й переймається проблемами жіноцтва, свідченням чому є її твори, де тема емансипації й жіночого самовдосконалення та самовираження майже наскрізна. У творчості О. Кобилянської постала ціла галерея нових жіночих образів, які в своїй сукупності є складовою формою відображення й вираження думок, прагнень і почуттів письменниці, що вдумливо ставилася до життя, всюди шукаючи гармонії та втілення вищих ідеалів краси. Героїні Ольги Кобилянської часто є проекціями її власного «я», доповненими й великою мірою ідеалізованими. Письменниця сама була однією з тих «нових жінок», які хоча й заперечували  шлюб, проте сенс свого життя вбачали не лише в завоюванні чоловічих сердець, а прагнули на рівні з ними здобути гарну освіту, віднайти й реалізувати себе в суспільній діяльності, щоб довести незалежне становище. Для тодішнього патріархального суспільства такі погляди на життя межувалися  з аморальністю. Щоб відновити порушену гармонію, потрібні були також і «нові чоловіки», які  б розуміли й підтримали жіночі починання. Ці мотиви притаманні багатьом творам Кобилянської, але найчіткіше вищезгадані концепції простежувалися у трьох повістях – «Людина», «Царівна» й «Через кладку», що поступово розкривають еволюцію їх авторки на так зване «жіноче питання».

Людина завжди шукала витоки приватних проблем, прагнула до самореалізації , до відкриття духовних таємниць, до розуміння причиново-наслідкових зв’язків у світі, що оточував її.

Імена авторок-жінок рідко згадувалися на початку літературного процесу, причиною чого був статус жінки-берегині домашнього вогнища. Протягом століть письменники показували суто чоловічий погляд на світ, намагаючись у своїх творах зобразити психологію представниць прекрасної статі, але далеко не завжди могли зробити це повноцінно, різнобічно, органічно. Створення жіночих образів матерів, дочок, коханих приховувало жіночі таланти, оригінальні особистісні риси.

Перші класичні повісті О. Кобилянської “Людина” й “Царівна” започаткували новий етап української прози. Це був, по-перше, опис життя середнього класу, а, по-друге, - психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. Вона обстоювала певні нові ідеї, зокрема емансипації та фемінізму. “Нова жінка” О. Кобилянської - людина сильна характером, позбавлена романтичної імперсональності, спроможна на одинокий виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій народницькій літературі. 

В опозицію “сильні жінки - слабкі чоловіки”, на думку С. Павличко, трансформовано філософські погляди Ф. Ніцше. “Кобилянську вабила романтична надлюдина, - зазначає дослідниця, - але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою” [6, 425]. “Негативність” чоловічих персонажів постає, передусім, з їх безхарактерності, слабкості волі. Чоловічі характери у більш пізніх повістях О. Кобилянської, написаних у 1910-х роках, саме так втілюють цю слабкість натури. Але тут з`являється ще один аспект - ця слабкість пов`язується з традиційною українською старосвітністю, патріархальщиною і консерватизмом. 

Героїням О. Кобилянської властива певна закономірність у лінії поведінки. Вони, з одного боку, прагнуть істинного, вільного кохання, а з іншого - бояться його, хочуть і не хочуть любити. Страх перед патріархальним шлюбом видає острах нерівноправності у стосунках жінки і чоловіка. 

У повісті “Царівна” прослідковується головний принцип феміністичного підходу - зосередження на жінці як дієвій силі в історії власного життя, вживання нових інтерпретацій жіночих цінностей, аналіз особистого досвіду жінки, родинних і домашніх структур. 

 Феміністичне прочитання літературного тексту характерне також для більшості повістей Ольги Кобилянської, де застосовуються різні підходи для висвітлення взаємин чоловіка і жінки, сили однієї чи другої статі, проводячи експеримент через призму художнього психологізму. 

В повісті «Людина» авторка описує проблему розумної жінки Олени Ляуфер, котра відстоює права жінок і висловлює бажання заробляти самостійно на життя. Та, на жаль, такі її погляди не підтримуються суспільством. Більше того, Олена, уособлюючи собою тип нової жінки, опиняється поза межами суспільства, стає його проблемою та зіштовхується з незрозумілістю та ворожістю, оскільки погляди та думки, які вона сповідує, залишаються незбагненими та чужими для усіх. Її не підтримують чоловіки, бо для них єдиним прийнятним способом реалізації жінки був шлюб, поза рамками якого категорія жінки була немислимою. Її не підтримують жінки, бо й самі звикли й утвердились в ролі господинь та берегинь домашнього вогнища.

У центрі повісті сім’я Ляуферів, яка є заможною і виховує чотирьох доньок та сина. Найбільша увага надається сину, адже він майбутня опора батьків та родини: « Сина любив вiн несказанно, ба навiть обожав. Се буде гординя мого життя, свiтило цiлої родини, се чоловiк будучини!» [6, 353]

Дівчата ж лише вигідна партія. Батьки використовують своїх доньок як розмінну монету для вигідних справ, їх зовсім не хвилює почуття дівчат чи їхнє ставлення до своїх чоловіків.

Вони повинні підкорятися волі батька, чоловіка. Проте серед такого суспільства з’являється дівчина, котра виступає проти таких постулатів. 

Вона не хоче коритися волі батьків і не бажає виходити заміж, лише тому, що це вигідна партія. Вона прагне зовсім іншого, свободи і волі, знаннь, освіти, щасливого життя. Звісно, вона не проти заміжжя, просто вона хоче кохати і бути коханою. Але усі молоді люди,  які їй трапляються на життєвому шляху, не розуміють і не сприймають її поглядів, та і навіть рідна мати не хоче її почути, а тільки хвилюється через те, що вона відлякує своїми думками чоловіків.

Устами головної героїні говорить сама авторка, вона намагається показати, як це дико і жорстоко звучить, що чоловіки завжди лишаються керівниками у всьому і вирішують за жінок. Вона намагається донести просту істину - усі ми найперше люди. Ольга Кобилянська звертає увагу, не на чоловіків чи жінок, а на те, що усі підкоряються одним і тим ж правилам життя, кохання, щастя, любові.

Також у цьому творі відчутний вплив німецької філософії - філософії Ніцше. Саме його надлюдину, а точніше романтичну надлюдину створила у цій повісті Ольга Кобилянська. Адже головна героїня, є настільки сильною, що зможе протистояти складним обставинам і виборювати своє місце під сонцем. Якщо ж у Ніцше, надлюдина є будь-ким, то у Кобилянської - це жінка. У її творі головна героїня - жінка, постає вільною та незалежною, сміливою. Як пише Соломія Павличко: «Кобилянську вабила романтична надлюдина, але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою. «Негативність» чоловічих персонажів постає, передусім, з їх безхарактерності, слабкості волі»[1,126].

Адже у творі не представлено також сильного чоловічого образу, усі герої чоловіки надто слабкі для того, щоб боротися. Чи то, можливо, через те, що їх такими показала авторка, чи через те, що у тогочасному суспільстві не потрібно було завойовувати жінку, бо вона сама нічого не вирішувала.

Авторка змальовала Олену, як сильну особистість, показала її погляди на життя, її вірування, її думки. Та, навіть, у такому складному суспільстві, яке не розуміє дівчину, є люди, які не тільки сприймають, а і підтримують її думки. Таким був - Стефан Лієвич. Людина, яка бачила, як ставляться до жінок за кордоном, тому він і допомагав Олені

Чи був цей молодий чоловік ідеальним? На жаль, ні. Олена зі своїм критичним, аналітичним розумом це прекрасно усвідомлює. 

Здавалося, їхній союз приніс би радість усім, та на жаль не судилося. Стефан помирає, набравшись десь у шпиталі тифу.

І усе втрачає для дівчини сенс. Навіть, її боротьба з суспільством відходить на інший план, бо вона вже не бачить свого майбутнього. Покохати ще раз? Ні, вона не зможе, а виходити заміж без любові - це не для неї. Тому,  єдиний шлях, який вона бачить для себе, це заробляти самостійно і провадити тихе та спокійне життя. Проте, через пияцтво та розгульний спосіб життя улюбленого сина, родина втрачає своє фінансове забезпечення. І сім’я Ляуферів тепер бачила для себе єдиний порятунок у вдалому заміжжі Олени. Але для неї такий шлях був заказний: вона продовжує любити свого померлого нареченого, а життя з нелюбом, та ще й з таким, для якого жінка - лише господиня і розвага, - не допускає.

Але Олена все одно намагається боротися. Та лише коли людина, котра її підтримувала і котру вона кохала, помирає, вона розуміє, що погоджується з таким станом речей і жертвує собою, щоб врятувати свою родину від бідності. Вона виходить за нелюба заміж.

У цій перепитії подій авторка хоче показати залежність жінки від чоловіка, її несамостійність, тобто, зі смертю коханого Олена втрачає свій шанс на щастя, але не втрачає віри в те, що вона зможе бути вільною, самостійно заробляти на життя. 

Фемінізм Ольги Кобилянської відкрито проглядається в поглядах головної героїні, в її бажанні жити по - новому. Але ця жіноча емансипація відступає та підкоряється моральним цінностям та якостям. Адже, дівчина погоджується на заміжжя не через слабкість волі та характеру, вона лише хоче знайти вихід із складної ситуації. Цей крок - вияв її людяності. Прояв того, що вона справді - людина.

Актуальність дослідження новаторства О. Кобилянської у просторі жіночої прози полягає в тому, що ця тема недостатньо вивчена у літературі, але є вкрай актуальною для дослідження, оскільки в наш час погляди на місце жінки в суспільному житті значно видозмінилися і потребують більш глибокого аналізу та вивчення. 

Ользі Кобилянській вдалося відкрити для загалу жіночу реальність, яка не вписувалась у традиційне патріархальне уявлення. Вона асимілювала феміністичну ідею через власну творчість у літературний процес, що модернізувався під впливом ніцшеанської філософії. Участь О. Кобилянської у феміністичному дискурсі сприяла творенню нового образу жінки - інтелектуальної, самодостатньої особистості. 

Жіночій рух, долаючи на своєму шляху перешкоди, у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття пройшов складний шлях становлення. Його здобутками стали створення системи освіти, відвоювання громадянських та політичних прав, широка благодійницька та соціальна праця. Гуманістичний характер діяльності жіноцтва сприяв підняттю культурного рівня суспільств різних країн. Сам феміністський рух поступово переріс у потужний фактор суспільного поступу, істотно впливаючи на соціально-культурні та суспільно-політичні процеси суспільства.

Література

1. Агєєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації, Київ: Либідь, 2001. - 264 с.

2. Бабич Н. Образ матері в контексті особистої і письменницької долі Ольги Кобилянської // Науковий вісник Чернівецького університету. - Вип. 545 - 546. - Чернівці, 2011. - 308 с.

3. . Бабишкін О. Ольга Кобилянська. Нарис про життя і творчість: Львів: Кн.- журн. вид - во, 1963. - 192 с.

4.  Гнатюк Михайло. Ольга Кобилянська в осмисленні Івана Франка // Науковий вісник Чернівецького університету. - Вип. 545 - 546. - Чернівці, 2011. - 308 с.

5. Мольтманн-Вендель Э. И сотворил Бог мужчину и женщину: Феминистская идеология и человеческая идентичность// Вопр. философии. – 1991. - № 3 

6. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. - К., 1999; 447 с.